У 1969 році директором заводу став Борис Якович Журавльов -уралмашовець, інженер-металург за спеціальністю. За його рекомендацією на завод прибула низка спеціалістів з Уралмашу, які зайняли відповідальні посади у цехах заводу. Новий директор узяв курс на зростання темпів виробництва. “Треба надавати продукцію, а не тільки будувати!”, – промовив він на першій нараді. Як згадує заступник головного інженера Анатолій Леонідович Гашута, новий директор надіслав групу робітників до Уралмашу за досвідом, створив відділ головного механіка, поділив виробництво на основне та допоміжне, щоб кожен спеціалізувався на своїй ділянці роботи. З окремих ділянок енергетичних служб був сформований енергоцех.
Завод потребував кваліфікованих кадрів та почався масштабний набір спеціалістів – прийом був відкритий на більше ніж 40 професій. Оголошення друкувались у кожному номері газети “Краматорська правда” під рубрикою “Терміново!”.
Завершувалось будівництво електросталеплавильного цеху. 1 січня 1970 року Державна комісія підписала Акт введення до експлуатації електросталеплавильного цеху. До запуску готувалась 50-тонна піч ДСП-50. Перша плавка була проведена 22 січня 1970 року бригадою молодих сталеварів, які пройшли навчання у Запоріжжі на заводі “Дніпросталь”- Геннадієм Шестаковим, Віталієм Мосієнко, Олександром Киркачом та Володимиром Сидоровичем. Надалі кожен з них став главою бригади сталеварів.
У 1972 році була здана до експлуатації перша черга фасонно-ливарного цеху, був введений до експлуатації обрубний цех. Почала надавати продукцію ковальсько-термічна ділянка, де виробляли осі для тракторних причепів.
Вже у березні сталевар Віталій Мосієнко та майстер Михайло Сухарьов виплавили соту плавку. А вже через рік піч видала тисячну плавку, яку довірили кавалеру ордену Трудової слави Геннадію Шестакову.
У грудні 1972 року була запущена нова піч ДСП-100 і бригада Олексія Антоновича Семененко провела першу плавку.
У ці роки у СРСР активно розвивалась атомна промисловість. Вона потребувала збільшення обсягів виробництва великогабаритних сталевих заготівель. Поковки та відливки повинні були мати першокласні експлуатаційні характеристики та чіткий хімічний склад. Тому у початковий проект електросталеплавильного цеху були внесені зміни, які мали підвищити якість сталі та які би дозволяли впровадити додаткові потужності з вироблення спеціальних сплавів.
За рішенням Раді Міністрів СРСР на краматорському заводі “Лиття і Поковок” почата реконструкція з метою переорієнтації виробництва на випуск литих заготівель для атомних установок, реакторного обладнання, насосів, паро – та гідротурбін, та спеціальних труб великих діаметрів для енергетичних установок. Краматорський завод було оголошено Всесоюзним ударним комсомольським будівництвом. У будівництві брала участь молодь підприємств регіону, заводів “Уралмаш”, “Електросталь”, “Теплобуд” та інших.
У 1973 році за наказом міністра важкого машинобудівництва СРСР директором заводу став Ілля Лук’янович Велігура – краматорчанин, НКМЗовець. При ньому активно будувались та впроваджувались нові виробничі потужності. У фасонно-ливарному цеху з’явився обрубний цех, була запущена формотворна лінія на базі 40-тонного струшувального столу та лінію із виробництва стрижнів з рідких самотвердіючих сумішей.
Опановувались нові технології та марки сталі. На заводі під керівництвом головного інженера Володимира Євгеновича Богдашича йшла інженерно-технічна робота з узгодження техніко-економічних показників з новітніми технологіями виробництва поковок з унікальних марок сталі для енергетичного машинобудування. До роботи долучались провідні наукові центри СРСР – московські ЦНДІТМАШ та ГіпроТяжмаш, київський Інститут зварювання ім. Патона. З Інститутом зварювання був реалізований проект з будівництва установки для отримання 200-тонного злитку-заготовки валу турбіни АЕС. На той час у світі подібних установок не існувало.
У 1973 році на “ЛіП” вперше у Радянському Союзі почали опановувати принципову нову технологію позапічного вакуумування сталі. На додаток до електродугових печей у 1976 році на заводі було прийнято рішення встановити німецьку вакуумну установку циркуляційного вакуумування “RH” (скорочено від німецької «Ruhrstahl-Heraeus process») фірми «Standard–Messo». Установка дозволяла проводити вакуумну обробку металу у ковші. У ході вакуумної обробки ковш з металом подавався на ділянку вакуумної обробки, на ковш наводилась кришка з опускання в метал так званої “груші”. Під впливом вакууму порції металу неодноразово підіймались до вакуум-камери, де й проходила його дегазація. У ході обробки проводився експрес-аналіз сталі.
Також була встановлена американська індукційна піч ВІП-30 із змінними тиглями ємністю 7,5 тонн, 15 тонн та 30 тонн. Тигель у 7,5 тонн призначався для виробництва сплавів з надчистих металів, яких неможливо досягнути за звичайних умов.
Застосування цього унікального обладнання забезпечило можливість проведення 30-тонної плавки у печі ВІП-30 при зниженому тиску, з донною продувкою металу аргоном і продувкою киснем зверху. Піч була запущена у червні 1977 року та дозволила випускати спеціальні високолеговані сталі і сплави на нікелевій і кобальтовій основі для потреб авіаційної, атомної та оборонної промисловості. Спецсталь була необхідна для виробництва турбінних лопаток, зварювального дроту для АЕС та інших сплавів. Перша плавка вакуумованої сталі на ВІП-30 була проведена 29 червня 1977 року.
Після опанування нових технології попит на сталь, яка була виплавлена на заводі, різко збільшився. З огляду на можливості заводу, у 1975 році його впровадили у систему Міністерства енергетичного машинобудування СРСР, завдяки чому завод потрапив до низки будівників атомних електростанцій Союзу. У системі енергетичного машинобудування ЛіП був визнаний одним із провідних з поставок великих заготівель для корпусів атомних реакторів. Також завод виготовляв заготівлі для харківського заводу “Турбоатом” та Ленінградського заводу “ЛМЗ”, які входили до складу міністерства.
